Щоранку я минаю зелений вагончик, у якому розташований пункт прийому різного мотлоху. Саме так: різного мотлоху, бо колишньої певності у визначенні корисних для подальшої переробки матеріалів уже немає. Тепер з будь-якого мотлоху і сміття можна вичавити якийсь корисний матеріал і використати його - якщо не в космічній промисловості, то в харчовій точно. Раніше як було? Пляшки, макулатура, ганчір´я та металобрухт. Все. Більше нічого придатного для тодішньої алхімії не існувало. А що нині? А нині до цього вагончика тягнуть казна-що. А втім, це казна-що не завжди можна просто знайти, підняти, притягнути сюди, здати й отримати свої копійки. Виявляється, є в природі таке сміття, з яким ще треба поморочитися люто, щоб надати йому ліквідності на ринку вторсировини. Одного разу я побачив, як це відбувається. Навіть не здогадуючись, яким боком це знання про новітні технології переробки сміття мені вилізе.
Отже, біля зеленого вагончика товклися бомжі. Троє. Один просто присів навпочіпки, курив і спостерігав, як трудяться його колеги за соціальним статусом: перший ставив на землю баночку з-під кока-коли чи пива, а другий гатив по ній важезною кувалдою. Після того, як банка ставала схожа на копійку часів російського царя Павла І, вона нарешті набувала матеріальної цінності. Я не знаю, наскільки раціонально бомжі видобували з простору свою додаткову вартість, проте давати їм поради не наважився, а лише зауважив про себе, що це якісь неправильні бомжі. Занадто вже виснажливу роботу собі підшукали - їй-богу, з пляшками можна було б сягнути такого ж рівня добробуту.
Через півгодини я повертався з гастроному й знову побачив цих бомжів-трудяг. Але вже не біля зеленої будки, а на найближчому перехресті, біля кіоску. Один саме зазирав у віконце, а його напарники стояли на розумній відстані, ніби остерігаючись, що перебування поруч із цим задрипанцем може їх скомпрометувати. Коли я вже до них підходив, бомж повертався від кіоску до друзяк зі своєю дивною покупкою - трьома пластиковими стаканчиками з розчинною кавою. Правду кажучи, я здивувався. Відколи це бомжі п´ють розчинну каву, та ще й після таких фізичних навантажень?
Але вони таки пили каву, курили, й це їх якось змінювало. Щось схоже відбувається зі звичайним, на перший погляд, опецькуватим дядьком, який стає до диригентського пульта.
Один з них почав розповідати анекдот, який видався двом його друзям надзвичайно смішним. Той, що махав кувалдою, аж зігнувся навпіл від реготу.
Третій спершу тільки дрібно трусився, але за мить відчайдушно закашлявся. Таке було враження, що це не він кашляє, а ним хтось кашляє, підкидаючи його, наче м´ячика. Він кашляв так страшно, ніби збирався померти тут і негайно.
- Це в нього від кави, - спокійно й розважливо констатував володар кувалди.
Я й досі не можу збагнути: навіщо він це сказав? Краще б мовчки курив і сьорбав зі свого стаканчика. Все ж таки кава і сигарети - це комбінація.
